Україна варта боротьби

By Дарья Черненко

Фото зроблене в підвалі 26 лютого, в перші дні після вторгнення. Там маленькій Соломії якраз виповнилося 5 місяців, вона провела той день у підвалі.

Вже 1 рік і 8 місяців як Україна перебуває в стані повномасштабної війни з Росією.

Вже 1 рік і 8 місяців як мільйони звичайних людей ведуть боротьбу за право на життя в своїй країні, право на безпеку, на свою мову та традиції, за можливість просто жити в своєму домі. Для цього всі, хто має змогу, об’єдналися і прикладають всі можливі зусилля у волонтерстві, в госпіталях, в медіа, працюючи понаднормово на заводах чи критично важливих підприємствах, а хтось в самому пеклі - на фронті, де ведуться активні бої.

Відповідаючи на питання «яке воно, життя в Україні під час війни?», спочатку мені хочеться поставити зустрічне «а чи існує воно - життя під час війни?».

За весь цей час не було жодної ночі і жодного дня, коли б за вікном не вмикалась сирена повітряної тривоги. Спати вночі в своєму ліжку - це потенційна небезпека, гуляти з дитиною в парку - це потенційна небезпека, піти в магазин по хліб - це потенційна небезпека. Навіть в будь-яке тилове місто, що знаходиться далеко від лінії фронту, в будь-який момент може прилетіти балістична ракета, ще й не одна. Найстрашніше те, що ніколи не знаєш куди: в житловий будинок, в пологовий, школу, на дитячий майданчик чи в торгівельний центр?! Ми живемо в тумані невизначеності, без розуміння того, чи будуть прильоти та куди саме.

За півтора роки повномасштабної війни, ми вже так всі втомились від небезпеки, або може навіть звикли до неї, що йдемо в укриття лише коли вже чуємо вибухи. Та, на жаль, у цьому випадку, може бути занадто пізно. Кожен, хто залишився в країні під час війни, живе з розумінням того, що кожна наступна повітряна тривога може бути останньою саме для нього.

Я з селища Шевченкове, що на Харківщині. Коли Шевченкове потрапило під окупацію, я була вимушена тікати зі своєю сім’єю, покинувши дім та майно. Ми рушили на Захід до Миргороду в Полтавській області, що знаходиться за 300 км від нашого селища. Не було ніякого зеленого коридору чи гарантій, що ми доїдемо живими. Та ми ризикували, бо окупація страшніше війни, якщо ти відкрито підтримуєш Україну - в окупації дуже малі шанси вижити. Хоча б лише за патріотичні вислови чи символіку можна було зазнати арешту, катування, депортації чи навіть бути вбитим. Окупантам не важлива твоя стать чи вік.

З гербом та стелою було зроблене фото під час окупації (взято з Інтернету). Хтось з партизанів намалював його вночі аби нагадати окупантам, що Шевченкове це Україна.

Мені 27 і я не маю жодного знайомого, хто б не втратив когось з рідних/друзів/колег у цій війні. Безліч моїх знайомих назавжди лишились без своїх будинків. І ще стільки ж, як і я, кожен день живуть з нав’язливими страхом втратити все.

Багато моїх однокласників, які б мали насолоджуватись своєю молодістю, зараз на фронті, ризикують своїм життям і здоров’ям заради того, аби не дати ворогу окуповувати й руйнувати інші міста України.

Ми всі живемо в країні, яка активно веде боротьбу за своє існування. Наша стрічка новин в соціальних мережах починається і закінчується світлинами руйнувань та смертей. Ми боїмося зими, адже знаємо, що з першими холодами ворог буде знову бити по критичній інфраструктурі всієї країни й наші діти будуть часто лишатись без світла й тепла.

Жах нависає над кожною частиною нашого життя.

Більше року діти намагаються отримувати освіту в онлайн форматі, в більш спокійних містах навчання відбувається в змішаній формі, але з перервами на те, аби спуститись в укриття через ймовірну повітряну загрозу.

Я правда не знаю чи можна це назвати повноцінним життям, адже права та гарантії безпеки дітей та дорослих перебувають під цілодобовою загрозою. Наші можливості стиснуті в жорсткі рамки, батьки хоронять дітей, дружини місяцями не чують чоловіків, а діти часто лишаються сиротами.

Проте, попри всі наші страхи та біль, попри ракети та шахеди, якими вночі росіяни тероризують наші мирні міста, в день ми все одно продовжуємо працювати, відбудовувати зруйноване, навчатися, кохати, одружуватись та народжувати дітей, допомагати армії.

Теперішнє фото, коли пройшов рік після евакуації.

Ми також відчуваємо допомогу від усього світу. Завдяки цій допомозі, навіть в поточних надскладних умовах держава виплачує всі соціальні допомоги, працюють програми допомоги вимушеним внутрішнім переселенцям, а багато зруйнованих місць швидко прибирають та навіть відбудовують.

Війна відкрила нам очі на справжні цінності, на швидкоплинність життя та його страшну ціну, тому ми намагаємось не втрачати надії та жити його на повну, кожну секунду, поки є така можливість.

Тож, відповідаючи на питання «яке воно, життя в Україні під час війни?»

Я хочу відповісти: «Надзвичайно складне, часом нестерпне, часто небезпечне. Але воно безмежно цінне, бурхливе і сповнене великою надією на перемогу, свободу та мир, тож за нього варто боротися!»